Письмо з'явилося надто давно, щоб його спростовувати. Література, яку
ми читаємо також колись була кимось написана, потім надрукована. Саме через
багатовічне письмо ми пізнали світобачення різноманітних епох, світогляди
письменників цих епох, хоча можна зауважити, що письмо від руки та
книгодрук - це дві різні речі, адже в письмо від руки людина вкладає свої
запахи, свої плями, свій індивідуальний почерк, який змінюється в залежності
від емоцій, які переживає людина. Також було доведено, що написане від руки
несе свою власну енергетику, що не можна сказати про електронний варіант.
Писати - це не тільки осмислювати лейбніцевську книжку як неможливу
можливість. Існує універсальна Книжка, яку, сам того не підозрюючи, прагне
написати кожен, хто пише, але використовує тільки деякі моменти, які
повторюються, взяті з тої універсальної і переписані як Біблія, тільки у різних
народів по різному. Та ж сама історія Євгенія Онєгіна і Тетяни була переграна
або згадувалась у інших авторів, а також відбувалась і може відбуватися в
житті багатьох людей. Один твір від іншого відрізняється колом завдань та
словесності, яка відповідає тій чи іншій епосі. На жаль насьогодні ми втрачаємо
цю Книжку, яка нам була дана мабуть саме Богом іудейським, який сам написав
книжку, що зветься нашим Розумом, адже в кожного з нас в голові пишеться
своя «книжка». Через письмо ми пізнаємо себе і можемо пізнати іншого. У
Зонтага кожна людина, пишучи лист коханій чи коханому, прощальний лист
родині перед самогубством чи авіакатастрофою пізнає себе або себе через
іншого, читаючи чужі листи. Слід зауважити, що описані герої є лише
симулякрами, тобто на їхньому місці може бути будь-яка людина. Відсутність
божественого письма характеризує певною мірою «сучасність», де не
створюється нічого нового, а на іронічному фоні минулих епох змальовується
ніщо, адже «Я пишу, а це означає, що я живу». Влада письменника відповідає
його ідеї створення світу та вирішення корінного початку речей, де поняття
створення є неоднозначним. Писати - це не тільки зображувати всесвіт через
стиль письма та через божествене начало бачити найкраще, а це також
неможливість надати письму зміста, тим самим принизити зміст, але підвищити
запис. Зонтаг подає саме записи сцен письма, тобто моменти написання не
важливо чого, в результаті чого твір стає фрагментарним. Ці шматочки можна
перемішувати, складуючи в певні історії, але фрагментарність як «гра в
класики» зручна тим, що дані записи можна читати в будь-якому порядку, який
обере читач. Писати - це знати, що те, що має бути написане не запропоноване
раніше, а просто має своє місце ще до написання. Зміст повинен бути
вираженим чи написаним, щоб поселитися в собі і стати змістом. Повідомлення
- це не просто звернення письменника до людського духу, але воно їх залучає
або впливає непрямо, а посередньо. Сам письменник - це ідіома, яка створює
сама себе. «Мої слова захоплюють мене самого і вчать мене моїм
думкам»(Мерло-Понті). Оскільки письмо є лише вступним, то воно є страшним
тим, що не відає куди воно йде і точного напрямку немає, як і в «павутинці», де
всі шляхи переплетені і ти просто блукаєш ніби в лабіринті електронної мережі.
А оскільки письмо є легковажним, то захисту від нього немає. Для письменника
письмо зовсім не первинний і не благодатний шлях, адже писати може власний Дух, навіть якщо ти атеїст. Другорядність письма може пояснюватися
роздвоєнням одночасного прочитання і написання і роботою між читанням і
написанням. Коло замикається бо коли ти починаєш писати, воно вже написане,
коли починаєш питати, то відповідь вже є, що і забезпечується взаємозв'язком
прочитання і написання. Можливо саме тому велика кількість листів так і не
була написана або після написання так і не була відправлена, оскільки
більшість із них була написана для самого себе. «Письмо, которое не было
отправлено, - привидение письма. Письмо, которое не пришло - привидение не
написанного или неотправленного». Первинність ідеї або «внутрішнього
замислу» - це перш за все забобон ідеалістичної критики, яка набула
особливого поширення в добу Відродження. «Написать вообще - значит
высказать вообще все. Это момент откровения». Можливо письмо і не є чистою
прозорістю вираження, але письмо є відвертістю. Якби б не було відвертості,
творчі здібності опинились би у владі лицемірного гуманізму. Письмо є
вступним не тому, що воно творить, а тому, що має свободу висловлювання і
свободу виявлення. Письмо дає змогу висловити те, що не можна висловити. А
також через свободу відповіді світу-історії і мови, адже буття завжди вже
почалось. Створювати - означає виявляти, не відкидаючи класичної критики, з
якою потрібно вести діалог. У творі потрібно відчувати примирення між
старою та новою естетикою, оскільки ми маємо попередню таємницю та
викриття твором, то слід пам'ятати, що нова ідея може відповідати
вподобанням минулих епох, але мати свою власну концепцію. Саме можливість
виявлення, особливо в поезії, дозволяє свободу мовлення, тобто звільняє
мовлення від сигнальних функцій. Спростовуючи знак-сигнал ми маємо мову,
яка вимовляючи відсилає сама до себе. Маємо знак без значення, коли він
перестає пов'язувати означуване з означуваним: «Роза пахнет розой как ее не
назови»(Шекспір). Саме записи мають владу поезії виводити мовлення з його
знакового сну. Фіксуючи мовлення, поезія прагне звільнити зміст, винести його
за рамки природи, душі, життя, шляхом випадкових ситуацій в процесі
написання. Ризик є в тому, що письмо може програти, але це буде не вперше і
не в останнє, така вже його доля, історія та філософія якої завжди буде справою
майбутнього. Письмо створює зміст, фіксуючи його, довіряючи його рельєфу,
його поверхні, щоб вони до нескінченності передавались. Щоб проект відбувся,
його потрібно прийняти і поважати у вигляді проекту. Письмо зупиняє час,
тобто мить написання перетворюється у вічність. Гра з часом має місце у
просторі листування. Той, хто пише або оповідач може подорожувати у часі,
змінювати послідовність подій, тим самим пізнаючи себе через історію, через
своє минуле. «Мои письма - это дневник. Я делаю вклад: помещаю свою жизнь
в чужую. В твою». У процесі писання той, хто пише обов'язково згадує минулі
зустрічі, події, нібито знову і знову обіграючи їх, надаючи нових контурів та
ліній. Я пишу, тобто я існую. Якщо людина живе письмом, то саме письмо стає
подією в житті цієї людини. Сцена письма - це вже подія, навіть якщо ця подія
статична. Інтертекстуальні зв'язки, тобто зв'язки між текстами, допомагають
сконцтруювати дійсність та власне «Я» у творі. Вони поєднують фрагменти
«павутинки» в одне ціле. Вони є тими посиланнями, які існують в електронній
мережі. Оповідач лише подає події, як вони є, тобто вводить читача в курс
справи, часто важко розділити оповідача та читача бо в письмі той, хто пише
перечитує написане в процесі написання, а отже є одночасно оповідачем і
читачем. Точка зору читача - це точка зору оповідача, тобто якщо оповідач
навіть і відокремлений від читач, він не нав'язує свою точку зору на те, що він
подає на розгляд. Оповідач знає історію персонажів не більше ніж читач.
Таким чином код постмодерного письма - це набір символів або
фрагментів, за допомогою яких конструюється власне «Я» суб'єкта, яке з них
же і складається. У творі присутня інтертекстуальність, яка допомагає це
зробити. Чи є у творі оповідач чи ні - важко сказати, адже дуже часто він є
читачем. Немає обмежень в часі, немає точних дат, коли відбувались чи
відбуваються події. Письмо може зупинити час, перетворивши на вічність
записні події, зустрічі, слова. Письмо прагне звільнити мовлення від знакового
сну, пишучи ні про що, не знаючи, куди воно поведе далі, звільняючи знак від
змісту, означуване від означуваного. Письмо - це спосіб виявлення, вираження
або неможливості надати письму зміст. Через письмо ми можемо пізнавати
самих себе так само як і через свою історію, адже обігруючи минулі події ми
концтруюємо власне «Я», пізнання якого і досі залишається невичерпним.
Письмо є безумовною подією, адже письмо - це і є життя або одна із форм його
виявлення.
Студентка207 групи
ф-ту перекладачів
Гоніондська А. В.
ми читаємо також колись була кимось написана, потім надрукована. Саме через
багатовічне письмо ми пізнали світобачення різноманітних епох, світогляди
письменників цих епох, хоча можна зауважити, що письмо від руки та
книгодрук - це дві різні речі, адже в письмо від руки людина вкладає свої
запахи, свої плями, свій індивідуальний почерк, який змінюється в залежності
від емоцій, які переживає людина. Також було доведено, що написане від руки
несе свою власну енергетику, що не можна сказати про електронний варіант.
Писати - це не тільки осмислювати лейбніцевську книжку як неможливу
можливість. Існує універсальна Книжка, яку, сам того не підозрюючи, прагне
написати кожен, хто пише, але використовує тільки деякі моменти, які
повторюються, взяті з тої універсальної і переписані як Біблія, тільки у різних
народів по різному. Та ж сама історія Євгенія Онєгіна і Тетяни була переграна
або згадувалась у інших авторів, а також відбувалась і може відбуватися в
житті багатьох людей. Один твір від іншого відрізняється колом завдань та
словесності, яка відповідає тій чи іншій епосі. На жаль насьогодні ми втрачаємо
цю Книжку, яка нам була дана мабуть саме Богом іудейським, який сам написав
книжку, що зветься нашим Розумом, адже в кожного з нас в голові пишеться
своя «книжка». Через письмо ми пізнаємо себе і можемо пізнати іншого. У
Зонтага кожна людина, пишучи лист коханій чи коханому, прощальний лист
родині перед самогубством чи авіакатастрофою пізнає себе або себе через
іншого, читаючи чужі листи. Слід зауважити, що описані герої є лише
симулякрами, тобто на їхньому місці може бути будь-яка людина. Відсутність
божественого письма характеризує певною мірою «сучасність», де не
створюється нічого нового, а на іронічному фоні минулих епох змальовується
ніщо, адже «Я пишу, а це означає, що я живу». Влада письменника відповідає
його ідеї створення світу та вирішення корінного початку речей, де поняття
створення є неоднозначним. Писати - це не тільки зображувати всесвіт через
стиль письма та через божествене начало бачити найкраще, а це також
неможливість надати письму зміста, тим самим принизити зміст, але підвищити
запис. Зонтаг подає саме записи сцен письма, тобто моменти написання не
важливо чого, в результаті чого твір стає фрагментарним. Ці шматочки можна
перемішувати, складуючи в певні історії, але фрагментарність як «гра в
класики» зручна тим, що дані записи можна читати в будь-якому порядку, який
обере читач. Писати - це знати, що те, що має бути написане не запропоноване
раніше, а просто має своє місце ще до написання. Зміст повинен бути
вираженим чи написаним, щоб поселитися в собі і стати змістом. Повідомлення
- це не просто звернення письменника до людського духу, але воно їх залучає
або впливає непрямо, а посередньо. Сам письменник - це ідіома, яка створює
сама себе. «Мої слова захоплюють мене самого і вчать мене моїм
думкам»(Мерло-Понті). Оскільки письмо є лише вступним, то воно є страшним
тим, що не відає куди воно йде і точного напрямку немає, як і в «павутинці», де
всі шляхи переплетені і ти просто блукаєш ніби в лабіринті електронної мережі.
А оскільки письмо є легковажним, то захисту від нього немає. Для письменника
письмо зовсім не первинний і не благодатний шлях, адже писати може власний Дух, навіть якщо ти атеїст. Другорядність письма може пояснюватися
роздвоєнням одночасного прочитання і написання і роботою між читанням і
написанням. Коло замикається бо коли ти починаєш писати, воно вже написане,
коли починаєш питати, то відповідь вже є, що і забезпечується взаємозв'язком
прочитання і написання. Можливо саме тому велика кількість листів так і не
була написана або після написання так і не була відправлена, оскільки
більшість із них була написана для самого себе. «Письмо, которое не было
отправлено, - привидение письма. Письмо, которое не пришло - привидение не
написанного или неотправленного». Первинність ідеї або «внутрішнього
замислу» - це перш за все забобон ідеалістичної критики, яка набула
особливого поширення в добу Відродження. «Написать вообще - значит
высказать вообще все. Это момент откровения». Можливо письмо і не є чистою
прозорістю вираження, але письмо є відвертістю. Якби б не було відвертості,
творчі здібності опинились би у владі лицемірного гуманізму. Письмо є
вступним не тому, що воно творить, а тому, що має свободу висловлювання і
свободу виявлення. Письмо дає змогу висловити те, що не можна висловити. А
також через свободу відповіді світу-історії і мови, адже буття завжди вже
почалось. Створювати - означає виявляти, не відкидаючи класичної критики, з
якою потрібно вести діалог. У творі потрібно відчувати примирення між
старою та новою естетикою, оскільки ми маємо попередню таємницю та
викриття твором, то слід пам'ятати, що нова ідея може відповідати
вподобанням минулих епох, але мати свою власну концепцію. Саме можливість
виявлення, особливо в поезії, дозволяє свободу мовлення, тобто звільняє
мовлення від сигнальних функцій. Спростовуючи знак-сигнал ми маємо мову,
яка вимовляючи відсилає сама до себе. Маємо знак без значення, коли він
перестає пов'язувати означуване з означуваним: «Роза пахнет розой как ее не
назови»(Шекспір). Саме записи мають владу поезії виводити мовлення з його
знакового сну. Фіксуючи мовлення, поезія прагне звільнити зміст, винести його
за рамки природи, душі, життя, шляхом випадкових ситуацій в процесі
написання. Ризик є в тому, що письмо може програти, але це буде не вперше і
не в останнє, така вже його доля, історія та філософія якої завжди буде справою
майбутнього. Письмо створює зміст, фіксуючи його, довіряючи його рельєфу,
його поверхні, щоб вони до нескінченності передавались. Щоб проект відбувся,
його потрібно прийняти і поважати у вигляді проекту. Письмо зупиняє час,
тобто мить написання перетворюється у вічність. Гра з часом має місце у
просторі листування. Той, хто пише або оповідач може подорожувати у часі,
змінювати послідовність подій, тим самим пізнаючи себе через історію, через
своє минуле. «Мои письма - это дневник. Я делаю вклад: помещаю свою жизнь
в чужую. В твою». У процесі писання той, хто пише обов'язково згадує минулі
зустрічі, події, нібито знову і знову обіграючи їх, надаючи нових контурів та
ліній. Я пишу, тобто я існую. Якщо людина живе письмом, то саме письмо стає
подією в житті цієї людини. Сцена письма - це вже подія, навіть якщо ця подія
статична. Інтертекстуальні зв'язки, тобто зв'язки між текстами, допомагають
сконцтруювати дійсність та власне «Я» у творі. Вони поєднують фрагменти
«павутинки» в одне ціле. Вони є тими посиланнями, які існують в електронній
мережі. Оповідач лише подає події, як вони є, тобто вводить читача в курс
справи, часто важко розділити оповідача та читача бо в письмі той, хто пише
перечитує написане в процесі написання, а отже є одночасно оповідачем і
читачем. Точка зору читача - це точка зору оповідача, тобто якщо оповідач
навіть і відокремлений від читач, він не нав'язує свою точку зору на те, що він
подає на розгляд. Оповідач знає історію персонажів не більше ніж читач.
Таким чином код постмодерного письма - це набір символів або
фрагментів, за допомогою яких конструюється власне «Я» суб'єкта, яке з них
же і складається. У творі присутня інтертекстуальність, яка допомагає це
зробити. Чи є у творі оповідач чи ні - важко сказати, адже дуже часто він є
читачем. Немає обмежень в часі, немає точних дат, коли відбувались чи
відбуваються події. Письмо може зупинити час, перетворивши на вічність
записні події, зустрічі, слова. Письмо прагне звільнити мовлення від знакового
сну, пишучи ні про що, не знаючи, куди воно поведе далі, звільняючи знак від
змісту, означуване від означуваного. Письмо - це спосіб виявлення, вираження
або неможливості надати письму зміст. Через письмо ми можемо пізнавати
самих себе так само як і через свою історію, адже обігруючи минулі події ми
концтруюємо власне «Я», пізнання якого і досі залишається невичерпним.
Письмо є безумовною подією, адже письмо - це і є життя або одна із форм його
виявлення.
Студентка207 групи
ф-ту перекладачів
Гоніондська А. В.
Комментариев нет:
Отправить комментарий