Семіотика вистави «Ромео і Джульєтта» у процесі театральної постановки

Я зайняла своє місце і з нетерпінням чекаю вистави, адже «Ромео і Джульєтта», найвідоміша трагедія про кохання! Зала вже заповнена глядачами, всі чекають на початок. Їхні погляди спрямовані на сцену. І ось вимкнули світло. Пройшло кілька хвилин, але вистава не починається. Публіка вимагає початку оплесками, і раптом чується голос юнака. Але він лунає не зі сцени, адже завіса опущена, він лунає з залу! З глибини залу виходять два юнака і, судячи з тону розмови, сперечаються:
«- Ви на мене гризете ніготь, сеньйоре?
- Я просто гризу ніготь, сеньйоре…»
Якби не промінь світла, направлений на них, я б подумала, що це якісь глядачі. Вони вилазять на сцену і продовжують сперечатися. Гарний, як на мою думку, початок, але глядач одразу ж поринає в атмосферу п’єси. Але, здається, у Шекспіра було не так. Починалось все з хору, адже раніше всі вистави починалися з хору, який зачинав виставу. І перші репліки змінено. Там слуги Капулетті та Монтеккі розпочинали суперечку з того, що Самсон(слуга Капулетті) наставив дулю слузі Монтеккі. І слуг було двоє, а на сцені їх по одному з кожної сторони. І також спочатку був діалог між Самсоном та Григорі, слугами Капулетті, але добре, що режисер скоротив – так немає нічого зайвого. Ми одразу є звертаємо увагу на основну проблему епізоду.
Так, вони починають битися! А яка сучасна музика лунає! Така ритмічна, весела, якось кумедно виглядають вони на тлі цього музичного супроводу. Це новаторство постановки з перших дій налаштовує мене не на трагічну повість про кохання, а на щось кумедне, сатиричне.
Позаду, за героями в повітрі підвішена скляна картина , а через неї перекинуто біле полотно. Цікаво, що б воно значило, яку роль ці атрибути відіграватимуть у спектаклі?
Виходять дві родини. Йдуть по різні боки цієї картини, вона ніби розділяє їх. Виходять також князь. Він такий молодий, юнак років п’ятнадцяти. Я уявляла його старшим, поважнішим, просто, якщо він був справді таким молодим, то в мене, наприклад, виникають певні сумніви щодо справедливості та мудрості його рішень. До того ж, за сценарієм, Меркуціо, небіж князя, старший за нього самого. В мене одразу виникає думка, що ця вистава буде неправдивою Якраз такі моменти описував Ю.Лотман у своїй праці «Семіотика сцени»:
«…В то время, как зритель, казалось бы, пассивно сидит в своем кресле, в его сознании происходит битва между подлинным , привычным и непривычным, понятным и непонятным, возбуждающим согласие и вызывающим возражения…»
Так, Капулетті вручає список запрошених на бал своєму слузі. З’являються Ромео та Бенволіо, допомагають слузі прочитати список, але водночас насміхаються з нього. Цього не було в книжці, але замовчування деталей дає змогу для такого прочитання тексту. Далі синьйора Капулетті та мамка ведуть розмову з Джульєттою про Паріса, при чому на сцені присутній ніби його «муляж». Спочатку він прикритий білим полотном і це надає образу таємничості, глядач зацікавлюється, хто ж під тим полотном. Тобто полотно – це своєрідним знак, який ми розшифровуємо як щось таємниче, можливо уявне, сховане від зору, нереальне. Також полотно непрозоре, а, отже, цей задум режисера наштовхує нас на роздуми, розгадки. Вона вдягнена в просту непишну спідницю, мати ж – навпаки, це ніби своєрідний індикатор віку.
Отже, Ромео йде на бал, але режисер опускає одну деталь, оскільки в оригіналі було сказано, що він йшов у масці, можливо тут сугестується певний ризик, напруженість? Бал розпочався словами Капулетті, і він веде діалог з глядачем, це зближає нас з акторами, ми ніби справді присутні на цьому балу. Але в книзі розпочинав Капулетті та його батько, цього автора викинуто взагалі. Я вважаю, що режисер просто не хоче навантажувати глядача зайвими другорядними персонажами.
А ось і перша зустріч Ромео і Джульєтти. Але на балу вона вже також одягнена в пишну спідницю, вона одразу сприймається як жінка, а не як маленька дівчинка. Подальші сцени між Ромео і Джульєттою майже не змінені, окрім того, їхній поцілунок був справжнім, а нам на лекції говорили, що такі сцени просто замінялися табличками. Я не вважаю, що поцілунок – щось, що потребує таємничості, але саме в цій виставі, на моє думку, режисер повинен був дотриматися канонів.
Ромео вже до нестями закохався і йде до брата Лоренцо. На сцені лежить дерев’яна бочка досить великого розміру. Вона й до цього моменту відігравала свою роль, але зараз вона заміняє келію брата Лоренцо. Цікавий режисерський задум. Брат Лоренцо з’являється в явно не тверезому стані, такого повороту подій, мабуть, ніхто не очікував. За книгою він веде монолог про зілля, про квіти, а тут він постає зовсім в іншому образі. Це, звісно, відомо всім, що монахи полюбляли випити, але на мою думку, це було зайвим. Потрактування бочки як келії досить зрозуміле: пустота, самотність, обмеженість у просторі.
Наступна сцена – це сцена вбивства Тібальта та Меркуціо. Першим помирає Меркуціо, коли вже стає зрозумілим, що він помер, він переміщається за скляну картину. Отже, це ніби межа між життям і смертю, реальним світом і потойбічним. А коли Ромео вбиває Тібальта, то ховається за білим полотном, що накинуте на картину. Так він стає ніби невидимим, ніби поза сценою. Тібальт також після смертю переміщається за картину.
Виходить князь та дві ворогуючі родини. Князь одягнутий у рвані джинси(символ сучасності). Після його останніх слів закінчується перший акт. В мене піднімається хвиля обурення, такої постановки я не очікувала. Я не хочу більше дивитися цю виставу і йду додому, сповнена роздумів і протиріч. Можливо ця п’єса просто не для мого світогляду, не для моєї свідомості? 

студентка 204 групи
факультету іспанської мови
Поливанна Яна