Родина, тіло, тілесність в романі Мартіна Еміса «Записки о Рейчел»

Не от голода, не от любви, не от злобы все наши мучения, а от
нашого тела всё зло на свете. От него и голод, и любовь, и страх, и злоба.

Л.Толстой

Для початку я спробую визначити в якому напрямі буде проводитися
аналіз тексту, на яких аспектах я зупинюся більш детально, а яких деталей
лише торкнуся в процесі письмового опрацювання тексту. По-перше, у
контексті теми курсу за вибором, я зверну увагу на тип та простір родини,
представлений у тексті; по-друге, проаналізую душевні стани героя та
процеси, що відбуваються з його тілом, спробую вказати на їх зв'язок. Отже,
почнемо.
Протагоніст тексту та об'єкт мого аналізу, Чарльз Хайвей, є вихідцем із
coparental family: «Дело в том, что я представитель печального, ныне
вымирающего меньшинства...ребёнок из полной семьи. С одиннадцати лет я
стал чувствовать себя белой вороной: не проходило и дня, чтобы кого-нибудь
из моих знакомых не усыновляли или не объявляли незаконнорожденными.
То чья-то мамаша сбегала из дома с каким-нибудь типом, то умирал чей-то
отец, и тогда за воспитание брался злой отчим». Таке загострене відчуття
неповноцінності своєї родини викликане, мабуть, віковими особливостями
героя. Він критично переживає один з переломних періодів свого життя -
підлітковий вік, а точніше, як він сам інтерпретує свій вік - перехід від
юнацтва до «Страны великанов». З психологічної точки зору підліток
позиціонує себе як «Я vs світ»: він ненавидить своїх батьків, ненавидить свій
дім, здається, йому взагалі не знайоме почуття любові: «...человек моего
возраста просто обязан быть на что-то зол - независимо от того, есть ли у
него на это основания. Вот так ненависть, крадясь по нашему дому подобно
вору и пробуя каждую дверь, находит мою незапертой, а вернее - широко
распахнутой, ведь за нею ничего нет». Він змальовує своїх батьків виключно
у негативному світлі, оминаючи всі їх позитивні риси. Однак такий опис дає
читачеві широкий простір для аналізу тіла в контексті постмодернізму.
Наприклад, мати героя «в своих мужских джинсах и рыбацких свитерах
напоминала слегка женоподобного, однако же очень крепкого фермера».
Такий опис вказує на вихід із статі. Стать втрачає важливість, стає лише
засобом орієнтації у цьому світі. У батька Чарльза «прорезался интерес к
своему здоровью. Он играл по выходным в теннис и трижды на неделе в
сквош в «Херлингеме». Он бросил курить и решил отказаться от виски и
прочих губительных напитков». В цьому контексті ми можемо говорити про
культ здоров'я, що панує у сучасній цивілізації.
Топосом родини є передмістя Лондона, а сам Лондон є тим місцем,
«куда человек едет, чтобы вернуться более печальным и мудрым». Однак,
Лондон є простором молодих родин, таких як, наприклад, сім'я Дженні,
сестри Чарльза.
Отже, як ми вже побачили для протагоніста характерна критична
рефлексія щодо всіх і всього, що його оточує. Нарація Чарльза починається з
того, що він робить спробу підсумувати прожитий період життя, відпустити
який він ще не готовий. У свій двадцятий день народження він намагається
віднайти своє Я, осмислити сенс свого буття засобами ретроспекції: за
допомогою «заметок на полях своей юности» здійснити подорож у минуле.
«Всякое воспоминание открывает врата утраченного времени и побуждает
нас вновь пережить воскрешаемую им ситуацию» (за Мерло-Понті). Отже,
Чарльз робить крок у минуле, сповнений почуття ностальгії за втраченим
часом: «Может в двадцать ты и не вполне созрел, но юность, что не говори,
уже прошла».
Екзистенція Чарльза у той період життя, що його він називає юністю -
це постійна боротьба зі своїм тілом. Тілесні недуги, змінюючи один одного
випробовують екзальтовану свідомість героя: «Любое пятнышко или
царапина, даже если я абсолютно точно знал, что это след от молнии или
остатки выдавленного прыща, означали начало рутинных процедур...Это
означало ещё один поход в библиотеку, ещё одно утро листания
медицинских энциклопедий и справочников для корабельных врачей», «Если
я завтра пойду к врачу и, скажем, к выходным буду уже здоров, это не
избавит меня от тревог. Просто у меня появятся новые тревоги.. .Я придумаю
что-нибудь новое, чтобы запариться». Одним із засобів боротьби з тілом є
іронія. Так, навіть такі захворювання як «триппер» та «гниющие ноги», що
мали б викликати серйозне занепокоєння, лише займають своє чільне місце
«в десятке тревог»: «Триппер взорвал чарт, потеснив Речел после её
уверенного лидирования на протяжении двух недель. Разлагающиеся ногти
на ногах определённо последуют за Прыщём в носу на пути из Десятки.
Верно? Верно! Спокойной ночи». Таким чином, поруч із надмірним
занепокоєнням відбувається процес ігнорування власного тіла: «О тело, тело!
Гораздо лучше совсем без него».
На мою думку, у даному тексті ми можемо сміливо говорити про
гротескове тіло за М.Бахтіним, незважаючи на те, що у двадцятому, а тим
більше у двадцять першому столітті «бачення тіла та його функцій зазнало
істотних змін». Гротескове тіло включає в себе поняття хворого тіла; «воно
постійно перебуває у процесі становлення, незавершеності, постійної
взаємодії з довкіллям». Цікавим є той факт, що Чарльз саме в контексті
хвороби (під час бронхіту) розширює свій горизонт досвіду, набуває нових
знань і навіть, можна сказати, виходить на шлях пошуку себе: «Я прочёл в
доме всё, что можно было прочесть, и большую часть из того, что прочесть
невозможно. ...У меня были стихи, посвященные всем, кого я когда-либо
знал. Я записывал всё, что видел, чувствовал, думал. Времени было вдоволь.
.. .В один прекрасный день, с затуманенными от лекарств мозгами, я прочёл
книгу о Зигмунде Фрейде.» Те ж саме відбувається з героєм у той період,
який він називає «упадком»: «...Я добросовестно читал литературу тошноты,
меланхоли и абсурда - Сартра, Камю и Джойса. Я блуждал по убелённым сединой греко-римским трагедиям...Я вновь открывал для себя Лира,
Шекспира, а также Гамлета и Тимона...».
«Я» героя реалізується в контрасті з Іншими: «Итак, мне
девятнадцать...я не люблю сам себя, но высмеиваю людей менее умных и
красивых, чем я». При чому, для нього характерна гіпертрофована оцінка
тілесності інших людей. Варто лише згадати як він переживає появу прища
на обличчі Рейчел і як він намагається це пояснити: «наличие тела - это
единственное оправдание, единственная возможная причина для
существования иронии...и никому не дано знать, что может произойти с его
телом в любой момент и что это тело извергнет из себя в один прекрасный
день». Саме з цієї, а також кількох інших причин,пов'язаних, знову ж таки з
тілом, він і покидає Рейчел. Також його антипатія та, в той же час, іронічне
ставлення до тілесності інших людей проявляється у тому, що він
нагороджує їх прізвиськами («Носок мертвеца», «Подмышка» та ін.), що
надають вичерпну характеристику їхнім образам.
Мотив Іншого присутній у тексті ще в декількох епізодах, коли герой
роздивляється себе у дзеркалі. Дивлячись у дзеркало, він бачить себе з
позиції Іншого. Наприклад, з позиції Рейчел: «Рейчел должна была быть не в
своём уме, чтобы упустить такой шанс: средней длины волосы, открытый
взгляд карих глаз, тонкий рот, и эта линия подбородка - её плавность и
прямоугольность, её мужественная китсиансая симметрия...Приветик. У
меня всё отлично, любовничек, а как у тебя?».
Отже, як висновок, доречно буде згадати того ж таки М.Бахтіна, що
виділяв тіло внутрішнє (самопізнання та переживання себе) та тіло зовнішнє
(реакція і переживання Іншого). Герой твору болюче переживає процес
становлення власного тіла та гіперчутливо відноситься до тілесності інших.
Але, він ніколи не здасться, тому що «Настоящий тинейджер - это эго,
высаженное на необитаемом острове, но оно не ждёт спасения от
проходящих кораблей; у него достаточно сил, чтобы оставаться наедине с
собой».


студентка 303 групи
факультету іспанської мови
Альошина Анастасія