«Перемога аполлонівської гармонійної мудрості над діонісійською пристрастю в трагедії Софокла «Антігона»

Перш за все варто пригадати слова Ніцше про те, що розуміти світ грецького мистецтва слід не через поняття, а через певні образи. Аполлонівський першопочаток, за словами Ніцше, можна схарактеризувати як такий, котрий плекає індивідуальність людини, величним жестом вказує на те, що людина має пройти через муки, щоб потім перосмислити своє світобачення і стати щасливим. Але першою мистецькою силою Ніцше вважає саме діонісійський початок. Ця сила викликає до життя весь світ явищ, проте лише аполлонівський початок робить його видимим. Отож, до грецької трагедії!
З самого початку трагедії «Антігона» Софокла перед нами постає явне домінування закону державног над людським, тобто, божественним, загальноприйнятим, моральним, духовним. Антігона виступає проти так званого закону, показує свою сміливість. Зовсім іншою постає перед нами Ісмена. Це людина пасивна, їй все одно, що відбувається навколо, - лише щоб це не стосувалось її особистості і не являлось загрозою Ось її слова:

Лишь знаю, что агривян войско прочь ушло
Сегодняшнею ночью – и не более, - 
И того не хуже ы не лучше мне

Так говорить пасивна людина, яка пливе за течією і керується в житті принципом «Моя хата скраю – нічог не знаю». На прохання рідної сестри відповідає :

Иль похоронить решила?..Ведь не велено…
Что выше сил, нет смысла совершать того.

Як дізнаємося пізніше, Ісмена не єдина у своєму страхові. Все місто притаїлось, не мовить ні слова. Чим же страшний у своєму володарюванні цар Креонт? Він намагається прикритися тим, що прагне навести ладу державі. Але я вважаю, що прямий вияв тиранії. Адже мета Креонта – щоб його всі жахливо боялися і саме тому виконували всі накази, а не тому, що його закони є справедливими. Отже, його влада(без раціональності, мудрості, логіки). Це емоції, шалене бажання володіти державою – очевидні прояви діонісійського. Ніяких законів людських, божественних не існує для нього, про що він сам і говорить:

И будь она хоть сестрын отпрыск, ближе будь
И самого мне даже Зевса Геркия, 
Все ж не избегнет ныне ни сестра ее
Участи злейшей.

Далі Креонт говорить слова, з яких можна зробити висновок про парадоксальність його поглядів( а отже, вияв діонісійського):

Да, ненавижу тех, кто в преступлениях 
Злых уличенный, их прикрасить требует


Він сам засуджує на смерть людину, не повинну ні в чому, а прикривається законністю. Виходить, він ненавидить таких людей, а сам таким є. Антігона ж чітко виражає аполлоністичне і засуджує діонісійське, а саме стверджує: Креонт – людина, логічно, що йому властиво помилятися, як і всім смертним. А він створює якісь закони і примушує їх дотримуватись незалежно від того, погоджуються з ними, чи ні. Це вияв тиранії. Саме про це говорить і сама Антігона:

 Но тирания в этом их счастливее 
И может сделать и сказать, как им хочется.

Антігона ж виражає закони божественні, а боги помилятися аж ніяк не можуть. Ось що вона заявляє:

Не полагала, что твои всесильны так
Веленья, чтоб законы божьи устные – 
Незыблемые все же – смертный мог попрать

Лунає пісня хору, яка прославляє людину, її вміння, розум:

В мире много сил великих
Но сильнее человека нет в природе ничего

І в той час як пророцтво щодо влади Креонта:

Но и царь непобидимый
Если нет в нем правды вечной 
На погибель обречен

Як стверджує Ніцше, хорові партії, якими переплетена трагедія, є певним чином материнським лоном цілого, так званого діалогу, тобто всього сценічного світу, справжньої драми.
Другорядні герої теж мають неабияке значення. Наприклад, страж приводить Антігону лише тому що боїться бути покараним:

Моя находка, не другого – дева-то,
Теперь, коли угодно, царь, бери ее
На суд и обличенье, я ж от бед своих 
Освободиться вправе и избавиться
Для меня беда ее все ж меньше значит,
Чем мое спасение

Цей герой переживає лише за самого себе. В цьому страж й Ісмена схожі. Це пасивні особистості, через покірність яких страждають тисячі. Таку поведінку автор вустами Антігони засуджує:

Но мне не люба, любящая на слове.

І це цілком логічно, адже слова треба доводити діями, вчинками. Креонт же знову позбавлений всякої логіки. Якщо він проголошує себе таким борцем за справедливість, то чому ж синові своєму наказує слухати завжди перш за все слова батька свого, незалежно від того, хто правий?

Вот это, сын, и ты должен в груди хранить – 
Что отступает пред волей отчею

І тут же наступними словами його стають:

Нет зла на свете больше, чем безвластие.

Це абсолютно нелогічно. Адже якщо батько робить злочин і змушує сина підтримувати його всупереч закону, - хіба це не те саме безвладдя? До того ж Креонт досить недисциплінований у своєму мисленні. Якщо раніше він стверджував, що закон – понад усе і однаковий для всіх, тепер він веде мову про протилежне, різко змінює свою думку, виражає непостійність. Всі ці ознаки (ірраціональність, нелогічність, змінність, емоційність) і є основними проявами діонісійського. Креонт вже з самого початку діє на підставі своїх емоцій, а не закону, яким повсякчас намагається прикриватись. Антігона є виявом аполлонівської мудрості, людяності, всепрощення. Вона не виявляє особливої злості щодо Креонта. Навіть у смерті своїй намагається знайти божественну істину. Антігона переконана, що має померти через родове прокляття, а, отже, за волею богів. Слова Антігони перед смертю лунають як одвічний вияв аполлонівської мудрості вибачати навіть ворогові своєму:

Не ненавидеть, но любить
Родилась я!

Справедливість все ж таки перемагає. Креонт розуміє нарешті, що потрібно шанувати споконвіку усталені закони. Смерть Антігони, яку спричинив Креонт, призводить до смерті найбільш близьких йому людей, - сина і дружини. А смерть найближчих людей – найстрашніше, що може бути у світі. Саме тому аполлонівське перемагає над діонісійським, залишаючийого представника ридати над тілами близьких і переосмислювати свої погляди на життя. 

Акимчук Євгенія Валеріївна гр.105 факультет німецької мови.