«…Еврипід – актор із серцем, що б’ється,
З волоссям, що стало дибки; як сократичний
Мислитель він накреслює план, а як пристрасний актор – його здійснює»
(Ніцше Ф. Народження трагедії)
У центі уваги давньогрецького мислителя Сократа(470-399 до н.е.) знаходиться людина. При цьому людина цікавить Сократа з боку її практичної діяльності, побутової поведінки, моральності. З цих позицій Сократ розглядає й естетичні проблеми. Відповідно до поглядів Сократа, всяка людська переслідує певну ціль. Вищим результатом цієї діяльності є вище благо. Мистецтво повинно оцінюватися з погляду відповідності певній цілі. Отже, за Сократом, прекрасне не існує абсолютна властивість предметів і явищ. Воно розкривається лише в їх відношенні і у своїй сутності збігається з доцільним. Такий підхід до естетичних категорій призвів до того, що прекрасне як центральне естетичне поняття почало розглядатися Сократом у дусі відносності. Сократ підкреслює органічний зв’язок етичного й естетичного, морального і прекрасного. Ідеалом для нього є прекрасна тілом духом людина.
Мистецтво, за Сократом, зображує не тільки тіло людини, а й її душу. В цій думці Сократа викладена його концепція духовної краси. Сократ зв’язав прекрасне з людським тісніше, ніж це можна буде спостерігати у піфагорійців, що бачили красу скоріше у Космосі, ніж у людях. Сама ж думка про духовну красу не була архаїчною, вона з’явилась тільки в класичний період. Але в пізніших естетичних системах обидва мотиви – краса форми і краса душі – знаходили сильне і живе відображення, що отримало назву калокагатії – єдності добра, краси і блага, прекрасної форми і внутрішньої досконалості. Хоча ці ідеї Сократа і не були записані, він навчав тільки усно, але думки його були відомим і розповсюдженими.
У «Народженні трагедії » Ніцше аналізує творчість Еврипіда, в якій краще всього проявилася теоретична думка Сократа. Він вважає цього видатного мислителя теоретичною людиною, людиною, переконаною, що споглядання і вивчення явищ світу здатне виправити людське життя у всіх його сутнісних проявах. Ніцше підкреслює, що Сократ вірить перевагам логіки і у здатність людини подолати своїм власним розумом зраду і ницість, відчай і сумнів – ці головні вади свого сучасника. З іншого боку Ніцше вважає, що Еврипід як старший сучасник Сократа, є швидше критиком свого часу, мислителем, перепрочитувачем текстів попередників. Це означає, що в трагедіях Еврипіда Ніцше спостеріг загибель традиційного грецького мистецтва трагедії, як зображення ідеальних героїв і звернувся до простих людей, такими, якими вони є, «переніс глядача на сцену». Відбулися зміни не тільки у мистецтві – разом із Сократом та Еврипідом греки відмовляються від трагічного світосприйняття.
Ніцше пропонує таке формування естетичного сократизму: «Усе мусить бути зрозумілим, аби бути гарним» і вважає його паралельним до Сократового положення «Лише той, хто знає, доброчесний». Сократ відвідував лише трагічні вистави, які ставилися Еврипідом. Ці вистави, на думку Сократа, були зрозумілими, а отже, довершеними. Текст трагедії «Медея» є перепрочитуванням давнього міфу і без нього у відриві від його образності і повчання неможливий. На початку драматичної дії Еврипід вважає необхідним викласти зміст міфу, намітити перебіг основних подій, розставити акценти у сприйнятті сум’ятті почутті героїні. Еврипід готує спочатку у першій сцені до сприйняття того жахливого, що повинно відбутись. Для цього вже в пролозі з’являються няня, а пізніше вихователь, які у діалозі розповідають про те, що уже сталося. Няня жалкує, що аргонавти припливли у Колхіду і привезли звідти Медею. Няня боїться за життя дітей Ясона і Медеї. Вона змальовує все, що передувало початку трагедії, співчутливо і з поетичним хистом описує страждання молодої жінки:
«…Ані обличчя від землі, ні погляду
Ні підведе, мов скеля серед хвиль морських,
Глуха до друзів, їх розради щирої…»
Пізніше Еврипід переносить конфлікт всередину самої героїні і глибоко проникає в душу покинутої, але сильної жінки, та відтворює боротьбу в ній протилежних почуттів. Медея говорить не лише про своє особисте горе, а про горе усіх жінок:
«…З усіх істот, хто розум має й дихає,
Лиш ми, жінки, на світі найнещадніші!
По-перше, мужа ми собі купуємо
За добрі гроші, і до зла ще гіршого зло –
над тілом власним маємо господаря.
Найголовніше ж, чи лихий, не знаємо,
Чи добрий. А тоді вже – чи розлуку взять,
Чи так втекти – все сором неабиякий.
В нові ж закони увійшовши й звичаї,
Одно лиш ворожити нам доводиться,
Як краще догодити чоловікові.»
В цій репліці Медеї ми спостерігаємо відсутність древніх емоцій, героїчного пафосу. Героїня аналізує свій стан дружини і жінки як характерний для свого часу. Хід її думок логічний, виважений, переконливий. Аналізуючи світ, Медея намагається зрозуміти і подолати його недовершеність власними діями. Ми бачимо холодну парадоксальність мислення героїні, яка приводить до парадоксальних вчинків.
«…Бери ж, руко нещасна, меч, бери його!
Йди в бій, в житті цілому найболючішому!
І не тремти, не згадуй, як ти любиш тих,
Кого ти породила…»
Медея переживає страждання людини, яка бореться сама з собою. Вона розривається між двома почуттями – материнською любов’ю і пристрастю помсти. Медея то полишає свій задум, то знову повертається до нього.
«…А я піду на чужину, вигнанниця, -
Вже вас мені щасливим не бачити…
…ні, я не можу! Хай гинуть всі задуми, -
Я заберу з собою діточок своїх!..
…Вони повинні вмерти – мусить бути так,
І я, що їх родила, їх сама уб’ю».
У творах попередників Еврипіда хор переказував зміст подій і давав їм моральну оцінку. Еврипід дозволяє глядачеві заглянути в душу Медеї і стати свідком внутрішнього конфлікту героїні. Боротьба почуттів постає у багатстві відтінків і в шаленому психологічному діапазоні – від любові до ненависті. Еврипід показує усім ходом подій, що Медея вчинила злочин у стані афекту Ясон зрадив її як дружину, як жінку, як людину. Він – холодний, самозакоханий егоїст, який виправдовує свою ницість здобутими для дітей Медеї матеріальними благами його нового шлюбу. Медея переживає зраду чоловіка і в страшній розпуці почуттів готує для нього помсту. Еврипід відмовляється від діонісійства, замінюючи його в сцені останнього поцілунку дітей зображенням полум’яного афекту героїні.
«…І забудь цей короткий день,
Що рідна ти їм матінка.
А потім – плач! Бо хоч уб’єш, любити їх
не перестанеш, жінко найнещадніша!»
Еврипід залишається чуттєвим драматургом: конфлікт трагедії переноситься у внутрішній світ. Він не тільки логічно аналізується, а й постає у всій глибині людських переживань і сумнівів. Еврипід новатор і у сфері побудови мовлення у своїх героїв: у них філософські роздуми іноді бувають мало пов’язані з ситуацією. Для Еврипіда важливіше їх зовнішній ефект, блиск діалектики, яскравість антитез. Візьмемо хоч би одну з фінальних реплік хору:
«Ми багато чим Зевсові волі підвладні
Несподівано шлють нам богове багато,
Та не все те дають, що хотілось би нам,
А чого й не гадали, боги посилають».
Проведений аналіз переконав нас у суттєвих змінах, що відбуваються, разом з Еврипідом, в грецькій трагедії. Еврипід не звільняє свого героя від волі богів, проте він прагне зрозуміти бурю почуттів, яка приводить у людський світ трагічні вчинки. Еврипід досліджує причину вчинку Медеї так само, як він висвітлює у деклараціях Ясона причини його зради. Вплив Сократа відчувається у поєднанні постановки етичних проблем та витлумачення категорії прекрасного. Результатом здійсненої у присутності глядачів дії(трагедія обманутої жінки, підштовхнутої до злочину в стані афекту) є здобутий спокій – абсолютне благо. Художня логіка дії переконує своєю парадоксальною довершеністю. За Сократом, прекрасне стає можливим у плані форми і змісту митецького твору в результаті логічного висвітлення речей, їх взаємозалежності і необхідності. Еврипід змальовує трагедію людини, сягаючи вершин психологічної достовірності.
Студентка 101 групи
Факультету німецької мови
Фесенко Д.В.
З волоссям, що стало дибки; як сократичний
Мислитель він накреслює план, а як пристрасний актор – його здійснює»
(Ніцше Ф. Народження трагедії)
У центі уваги давньогрецького мислителя Сократа(470-399 до н.е.) знаходиться людина. При цьому людина цікавить Сократа з боку її практичної діяльності, побутової поведінки, моральності. З цих позицій Сократ розглядає й естетичні проблеми. Відповідно до поглядів Сократа, всяка людська переслідує певну ціль. Вищим результатом цієї діяльності є вище благо. Мистецтво повинно оцінюватися з погляду відповідності певній цілі. Отже, за Сократом, прекрасне не існує абсолютна властивість предметів і явищ. Воно розкривається лише в їх відношенні і у своїй сутності збігається з доцільним. Такий підхід до естетичних категорій призвів до того, що прекрасне як центральне естетичне поняття почало розглядатися Сократом у дусі відносності. Сократ підкреслює органічний зв’язок етичного й естетичного, морального і прекрасного. Ідеалом для нього є прекрасна тілом духом людина.
Мистецтво, за Сократом, зображує не тільки тіло людини, а й її душу. В цій думці Сократа викладена його концепція духовної краси. Сократ зв’язав прекрасне з людським тісніше, ніж це можна буде спостерігати у піфагорійців, що бачили красу скоріше у Космосі, ніж у людях. Сама ж думка про духовну красу не була архаїчною, вона з’явилась тільки в класичний період. Але в пізніших естетичних системах обидва мотиви – краса форми і краса душі – знаходили сильне і живе відображення, що отримало назву калокагатії – єдності добра, краси і блага, прекрасної форми і внутрішньої досконалості. Хоча ці ідеї Сократа і не були записані, він навчав тільки усно, але думки його були відомим і розповсюдженими.
У «Народженні трагедії » Ніцше аналізує творчість Еврипіда, в якій краще всього проявилася теоретична думка Сократа. Він вважає цього видатного мислителя теоретичною людиною, людиною, переконаною, що споглядання і вивчення явищ світу здатне виправити людське життя у всіх його сутнісних проявах. Ніцше підкреслює, що Сократ вірить перевагам логіки і у здатність людини подолати своїм власним розумом зраду і ницість, відчай і сумнів – ці головні вади свого сучасника. З іншого боку Ніцше вважає, що Еврипід як старший сучасник Сократа, є швидше критиком свого часу, мислителем, перепрочитувачем текстів попередників. Це означає, що в трагедіях Еврипіда Ніцше спостеріг загибель традиційного грецького мистецтва трагедії, як зображення ідеальних героїв і звернувся до простих людей, такими, якими вони є, «переніс глядача на сцену». Відбулися зміни не тільки у мистецтві – разом із Сократом та Еврипідом греки відмовляються від трагічного світосприйняття.
Ніцше пропонує таке формування естетичного сократизму: «Усе мусить бути зрозумілим, аби бути гарним» і вважає його паралельним до Сократового положення «Лише той, хто знає, доброчесний». Сократ відвідував лише трагічні вистави, які ставилися Еврипідом. Ці вистави, на думку Сократа, були зрозумілими, а отже, довершеними. Текст трагедії «Медея» є перепрочитуванням давнього міфу і без нього у відриві від його образності і повчання неможливий. На початку драматичної дії Еврипід вважає необхідним викласти зміст міфу, намітити перебіг основних подій, розставити акценти у сприйнятті сум’ятті почутті героїні. Еврипід готує спочатку у першій сцені до сприйняття того жахливого, що повинно відбутись. Для цього вже в пролозі з’являються няня, а пізніше вихователь, які у діалозі розповідають про те, що уже сталося. Няня жалкує, що аргонавти припливли у Колхіду і привезли звідти Медею. Няня боїться за життя дітей Ясона і Медеї. Вона змальовує все, що передувало початку трагедії, співчутливо і з поетичним хистом описує страждання молодої жінки:
«…Ані обличчя від землі, ні погляду
Ні підведе, мов скеля серед хвиль морських,
Глуха до друзів, їх розради щирої…»
Пізніше Еврипід переносить конфлікт всередину самої героїні і глибоко проникає в душу покинутої, але сильної жінки, та відтворює боротьбу в ній протилежних почуттів. Медея говорить не лише про своє особисте горе, а про горе усіх жінок:
«…З усіх істот, хто розум має й дихає,
Лиш ми, жінки, на світі найнещадніші!
По-перше, мужа ми собі купуємо
За добрі гроші, і до зла ще гіршого зло –
над тілом власним маємо господаря.
Найголовніше ж, чи лихий, не знаємо,
Чи добрий. А тоді вже – чи розлуку взять,
Чи так втекти – все сором неабиякий.
В нові ж закони увійшовши й звичаї,
Одно лиш ворожити нам доводиться,
Як краще догодити чоловікові.»
В цій репліці Медеї ми спостерігаємо відсутність древніх емоцій, героїчного пафосу. Героїня аналізує свій стан дружини і жінки як характерний для свого часу. Хід її думок логічний, виважений, переконливий. Аналізуючи світ, Медея намагається зрозуміти і подолати його недовершеність власними діями. Ми бачимо холодну парадоксальність мислення героїні, яка приводить до парадоксальних вчинків.
«…Бери ж, руко нещасна, меч, бери його!
Йди в бій, в житті цілому найболючішому!
І не тремти, не згадуй, як ти любиш тих,
Кого ти породила…»
Медея переживає страждання людини, яка бореться сама з собою. Вона розривається між двома почуттями – материнською любов’ю і пристрастю помсти. Медея то полишає свій задум, то знову повертається до нього.
«…А я піду на чужину, вигнанниця, -
Вже вас мені щасливим не бачити…
…ні, я не можу! Хай гинуть всі задуми, -
Я заберу з собою діточок своїх!..
…Вони повинні вмерти – мусить бути так,
І я, що їх родила, їх сама уб’ю».
У творах попередників Еврипіда хор переказував зміст подій і давав їм моральну оцінку. Еврипід дозволяє глядачеві заглянути в душу Медеї і стати свідком внутрішнього конфлікту героїні. Боротьба почуттів постає у багатстві відтінків і в шаленому психологічному діапазоні – від любові до ненависті. Еврипід показує усім ходом подій, що Медея вчинила злочин у стані афекту Ясон зрадив її як дружину, як жінку, як людину. Він – холодний, самозакоханий егоїст, який виправдовує свою ницість здобутими для дітей Медеї матеріальними благами його нового шлюбу. Медея переживає зраду чоловіка і в страшній розпуці почуттів готує для нього помсту. Еврипід відмовляється від діонісійства, замінюючи його в сцені останнього поцілунку дітей зображенням полум’яного афекту героїні.
«…І забудь цей короткий день,
Що рідна ти їм матінка.
А потім – плач! Бо хоч уб’єш, любити їх
не перестанеш, жінко найнещадніша!»
Еврипід залишається чуттєвим драматургом: конфлікт трагедії переноситься у внутрішній світ. Він не тільки логічно аналізується, а й постає у всій глибині людських переживань і сумнівів. Еврипід новатор і у сфері побудови мовлення у своїх героїв: у них філософські роздуми іноді бувають мало пов’язані з ситуацією. Для Еврипіда важливіше їх зовнішній ефект, блиск діалектики, яскравість антитез. Візьмемо хоч би одну з фінальних реплік хору:
«Ми багато чим Зевсові волі підвладні
Несподівано шлють нам богове багато,
Та не все те дають, що хотілось би нам,
А чого й не гадали, боги посилають».
Проведений аналіз переконав нас у суттєвих змінах, що відбуваються, разом з Еврипідом, в грецькій трагедії. Еврипід не звільняє свого героя від волі богів, проте він прагне зрозуміти бурю почуттів, яка приводить у людський світ трагічні вчинки. Еврипід досліджує причину вчинку Медеї так само, як він висвітлює у деклараціях Ясона причини його зради. Вплив Сократа відчувається у поєднанні постановки етичних проблем та витлумачення категорії прекрасного. Результатом здійсненої у присутності глядачів дії(трагедія обманутої жінки, підштовхнутої до злочину в стані афекту) є здобутий спокій – абсолютне благо. Художня логіка дії переконує своєю парадоксальною довершеністю. За Сократом, прекрасне стає можливим у плані форми і змісту митецького твору в результаті логічного висвітлення речей, їх взаємозалежності і необхідності. Еврипід змальовує трагедію людини, сягаючи вершин психологічної достовірності.
Студентка 101 групи
Факультету німецької мови
Фесенко Д.В.
Комментариев нет:
Отправить комментарий