«Практичний аналіз особливостей поетики постмодерністського тексту»

Новела Роуз Трімейн "The Crossing of Herald Montjoy" має яскраві риси
постмодерністського письма. Далі ми прослідкуємо, як саме вони втілюються
в тексті.
По-перше, новела інтертекстуально пов'язана з історичною хронікою
В.Шекспіра «Генріх V». Проте відразу спостерігається, як відобразилась
постмодерністська криза «великих наративів»: історична драма про мудрого і
справедливого короля, сповнена патріотизму, замінюється на «локальний
наратив» - оповідь про подорож герольда Монжуа, таким чином, на передній
план виходить до того епізодична постать. Дана криза відбивається й у тому,
що, крім політики, з твору Роуз Трімейн повністю вилучена релігія, в той час
як у Шекспіра вона присутня постійно: так, саме архієпископ
Кентерберійський підбурює Генріха оголосити війну Франції, а сам король і
його військо дуже побожні.
«Монжуа
Победа - ваша.
Король Генрих
Не нам за то, а господу хвала!»
«...Но с божьей помощью пойдем вперед,
Хотя бы встали и король французский
И с ним еще союзник, столь же сильный,
Нам на пути...»
Дегероїзація, наступна риса постмодерністського письма, досягається
зниженням образу через надмірну увагу до тілесності. Так, порівняємо опис
Генріха у Шекспіра:
«Он смотрит бодро, побеждая немощь
С таким веселым, величавым видом,
Что каждый, как бы ни был он измучен,
В его глазах поддержку обретет.
Дары обильные, подобно солнцу,
Взор щедрый короля струит на всех.
Страх тает: каждый, знатный и простой,
Глядит на облик Генриха в ночи...» (акт IV)
та у Роуз Трімейн:
«When he looks up, he sees a square, bony face and a complexion less pale than those around him» - вся увага спрямована на зовнішній опис, якому додаються
конотації за допомогою згадок про те, що традиційно стосується тілесного
«низу»: «Mont/оу sees one of the men belch silently. He decides that two things keep these people from flying back to Calais: drink and the presence of their King...» і «They scratch their bodies through their clothing».
Дискурс тілесності у новелі також відбиває один з аспектів
постмодерністської децентралізації: людина перестає бути володарем
всесвіту і вінцем творіння, це, швидше, найбрудніша і найнезбагненніша
істота на землі. Сцена у лісі {«...Не can see nothing green, nothing soft to the
touch to wipe his arse with...») також є алюзією на «Гаргантюа та
Пантагрюеля» Рабле.
Знищення бінарних опозицій призводить до того, що в тексті немає
однозначно добрих чи поганих персонажів, як і у постмодерній свідомості
немає поділу на біле і чорне: на відміну від шекспірівського тексту, де є чіткі
протиставлення між Генріхом, уособленням доброго короля, англійськими
солдатами-патріотами (як Флюеллен) з одного боку та не надто розумним
дофіном і його вельможами, що змагаються хіба що в дотепах, з іншого, у
тексті Роуз Трімейн французи і англійці однаково п'ють і галасують, а дофін
Франції, самозакоханий і самовпевнений, навряд чи набагато гірший за
Генріха.
Композиційно текст складається з двох часопросторових відрізків:
Азинкур 1415 року та Ла Валле 1412. Фрагментарність композиції відбиває
постмодерністську фрагментованість світу, неузгодженість його. Історії
розвиваються паралельно і досягають кульмінації одна за іншою - втім,
локальний наратив, невдача з Сесіль, передує розгрому французів. Між
часопросторовими відрізками можна провести чіткі паралелі: Монжуа
виїжджає з французького табору - Монжуа вирушає до Сесіль, Монжуа
відчуває сумніви і страх щодо битви - Монжуа мріє про Сесіль, Монжуа
переживає напад страху у лісі - Монжуа уявляє, як Сесіль погоджується
вийти за нього, Монжуа розмовляє з королем Генріхом - Монжуа розмовляє
з Сесіль (прибуття до пункту призначення), Монжуа відчуває втому при
розмові з дофіном - Монжуа говорить про невдачу з освідченням своїм
батькам, і нарешті, заключний епізод, де описується поразка французької
армії. Ми бачимо, що піднесений стиль уривків про Сесіль ( «The sky above
his kneeling figure expanded and expanded, wider, closer to heaven than it had
ever been...») чергується зі зниженим стилем та підкресленою тілесністю
уривків про Азенкур, подекуди пародіюючи попередні (порівняємо
«... touched his heart like a ghost and then his sphincter, and now he's crouching
down and defecating onto the dry bracken...» і «The kiss was so heavenly...» або,
у тих же відрізках, опис скривавленої землі, всіяної трупами, та «hallowed
ground))). У середині новели ці опозиційні образи накладаються (тут можна
також віднайти паратекстуальність до самої назви твору, мотив crossing,
перетину) -«...he sees coming towards him, as if in a dream or vision, not Henry
of England but his beloved Cecile, wearing a garland of yellow flowers...)), і з
того моменту у відрізку про Сесіль ми також можемо побачити зниження
образу, пов'язане з використанням негативно конотованої лексики - «...he
couldfeel its dampness on his buttocks...)).
У композиції новели пародіюється хронотоп «великого шляху»: ми маємо героя, що вирушає в дорогу, зустрічає інших, набуває досвіду. Проте замість того, щоб пізнати себе та осягнути світ, Монжуа приходить до висновку, що світ незбагненний. Очікування читача не справджуються, хеппі енду немає.
Ні в чому не можна бути впевненим, все сумнівне. Монжуа, вирушаючи у
подорож, був цілковито впевнений в успіхові, проте армія французів зазнає
нищівної поразки, а Сесіль виявляється зарученою з іншим. Таким чином
постулюється епістемологічна невпевненість і криза раціонального сприйняття світу; події неможливо передбачити, користуючись логікою і
розумом. Всім керує випадковість.
На композиційному рівні епістемологічна невпевненість втілюється через розрив самого наративу та чергування відрізків. Ми не можемо сказати, що Монжуа пригадує минуле, дві сюжетні лінії йдуть паралельно.
Історія також підкоряється грі випадку і найкраще передається у новелі
словами Генріха про жука, що зненацька заговорив - як не можна бути
впевненим, що жуки не розмовляють, так не можна бути впевненим взагалі у
чомусь. За всіма даними, французький король мав перемогти, проте
внаслідок ланцюжка випадковостей тріумфує Генріх. Внаслідок знищення
опозицій вона стає плюралістичною. Жодна історична подія не має одного
загальноприйнятого трактування, натомість, існує безліч суб'єктивних - як
локальний наратив Монжуа подає одну точку зору на битву під Азенкуром.
Назву твору можна витлумачити у тому сенсі, що Монжуа, «а man apart», перебуває одночасно поза обома таборами, і його «перетин» так і не
відбувається. Він залишається «поза», спостерігачем, який марно намагається
зрозуміти світ та вписатись у суспільні канони: «...he aches to be no longer a
man apart, but a man going home to his wife with a giß of crimson shoes».
Постмодерністський розрив з попередніми традиціями відбивається у
відкритій кінцівці: «All Montjoy can hope now...is that time will bring him
understanding...».


студентка 405 групи
факультету англійської мови
Супрун Аліна