І. Новела як жанр літератури виникає за часів епохи Відродження під пером Джованні Боккаччо.
Боккаччо пропонує і оформлює новелу у вигляді короткої оповіді, в якій ідеться про одну або декілька незначних побутових подій, в яких бере участь невелика кількість героїв.
1. П’ять змін, внесених Боккаччо у традицію короткої оповіді, стають ідентифікаційними особливостями новели.
По-перше, у новелі оповідь втрачає свою автономність, вона входить до складу одного цілого. Зокрема, у Боккаччо кожні 10 історій одного дня об’єднуються за якоюсь тематикою (наприклад, розповіді на антиклерикальну тематику або про нещасливе кохання), а всі новели загалом розказують одними й тими ж оповідачами у тосканському маєтку поблизу Флоренції.
По-друге, всі сюжети новел зводяться до якогось спільного знаменника, а саме – непередбачуваного фіналу історії (пуанту). Наприклад, закохані, що попри всі перепони стають щасливими, або герой, що неочікувано випутується з халепи.
По-третє, новела характеризується драматизацією та частковою інтеріоризацією героя. Це означає, що драматичний конфлікт виражається не через хитросплетіння долі або сили добра і зла, а завдяки самостійності та винахідливості героя. Інтеріоризація є частковою, бо хоча поведінка героя і вказує на його почуття, звички та переконання, проте вона не розриває його внутрішній світ.
По-четверте, в новелі відсутній явний дидактизм, не ілюструється ніяка абстрактна філософія, це не означає, що новела нічому не навчає, просто це повчання, виражене у прихованій формі через висміювання вад людини та оспівування всього здорового та природного, тобто за допомогою художніх засобів.
П’ята особливість новели – це її своєрідний стиль, який оформлюється завдяки композиційній та риторичній обробці. В усьому: від відбору фраз до організації місця дій та самих подій – відчувається кропітка праця автора новели.
2. Своєрідність новел Боккаччо в «Декамероні» полягає у так званій подвійній рамковій конструкції, яка виражається в авторській передмові та післямові, у вступних оповідання-обрамленнях до кожного дня, а також у невеличкому вступі до кожної новели. Таким чином автор стає експліцитним, він індивідуалізує себе.
Самі ж новели розповідаються не безпосередньо автором, а героями твору, оповідь для яких набуває смислу життя. Наприклад, в четвертій новелі першого дня один з десяти героїв розпочинає оповідь про монаха, що уникнув покарання за вчинений гріх: «Уже Филомена умолкла, кончив свой рассказ, когда сидевший возле неё…начал сказывать так: - Любезные дамы, если я точно понял ваше общее намерение, то мы сошлись сюда за тем, чтобы, рассказывая, забавлять друг друга. …поэтому, не ожидая укоров с вашей стороны, я намерен рассказать, какою хитростью один монах избавился от тяжкого наказания».
Тобто «рамкова конструкція» зіштовхує та поєднує два світи: реальний світ, представлений чумою, матеріальними бідами й соціальними проблемами принесеними цією хворобою та ідеальний світ, представлений новелами, рас казаними серед чарівної природи та у здоровому товаристві, що зібралося для того, щоб сміхом перемогти чуму.
3. Загалом у картину світу Боккаччо вкладено ідеї гуманізму, що є характерною особливістю доби Відродження.
Гуманістична позиція автора перш за все розкривається в антропоцентризмі. Центром світу є людина, вона ж – мірило всіх речей. Людина стає активною і самостійною, вона сама формує власне життя згідно зі своїми бажаннями, потребами і талантами. Аскетизм Середньовіччя, спрямований на спасіння душі змінюється на розваги та отримання насолоди від життя. Таким чином проявляється характерна для епохи Відродження реабілітація тілесності: тілесні потреби вже не є чимось «нечистим» та недозволеним, адже вони природні.
4. Персонажі новел Боккаччо ініціативні і винахідливі і винаїхідливі, вони досягають своєї мети завдяки кмітливості і вмінню себе поводити. Герої новел вчиняють згідно своїх бажань, вони прислухаються до власного тіла і прагнуть отримати насолоду від життя. Герої самі творять свою долю, не покладаючись на волю Бога. Це стосується і десяти молодих людей, що втикають від чуми в утопічний світ, і персонажів розказаних ними новел. Образи твору вже не можуть розглядатися як тільки позитивні, або тільки негативні, адже людина має багато якостей, вона різнобічна. Тобто герой не має якоїсь вирішальної характеристики (добрий або злий, грішний або святий розумний та дурний), в ньому сходяться ці протилежні начала та взаємодіють. Таким чином, вчинки героя вказують не на його доброту чи дурість, а на почуття, звички, переконання. Вчинки героя мотивуються його внутрішніми поривами, його поведінка – це його індивідуальна якість, те, завдяки чому він відрізняється від інших персонажів.
Велике значення надається кмітливості героя. Герой може бути великим грішником (перша новела першого дня), але ми захоплюємося його винахідливістю, яка приводить його до лику святих. У четвертій новелі першого дня ми відчуваємо симпатію до монаха, що завдяки власній ініціативності та самостійності уникає покарання за свій гріх. Слід зауважити, що як правило кмітливішим виявляє той, хто бідніший або нижчий за соціальним станом. Часто персонажі виплутуються з халепи через влучно сказане слівце або вдалий натяк (як у випадку з монахом, який спасається, сказавши на той самий гріх абатові: «Монах тот час же возразил: «Мессере, я еще недавно состою в ордене св. Бенедикта и не мог научиться всем его особенностям, а вы еще не успели наставить меня, что монахам следует подлежать женщинам точно так же, как постам и бдениям. Теперь, когда вы это мне показали, я обещаю вам, коли вы простите меня на этот раз, никогда более не грешить этим, а всегда делать так, как я видел, делали вы.»).
5. Анекдотична ситуація в «Декамероні» розвивається за встановленими етапами. Перший – це вступ, введення читача у сюжет знайомство з місцем дії та дійовими особами: «Был в Луниджьяне, области недалеко отсюда отстоящей, монастырь, более богатый святостью и числом монахов, чем теперь; числе прочих был там молодой монах, силу и свежесть которого не могли ослабить ни посты, ни бдения. Однажды в полдень, когда все остальные монахи спали, а он бродил вокруг своей церкви, находившейся в очень уединенном месте, он случайно увидел очень красивую девушку...».
Пысля розвитку подый настає напружений момент (кульмінація), в четвертій новелі першого дня це розмова між монахом і абатом.
Фінал у новелі завжди неочікуваний, він суперечить логіці початку.
ІІ. Аналіз тексту новели
Провідною жанровою ознакою будь-якої новели є парадоксальні перевороти у перебігу подій.
По-перше, про молодого монаха розповідалося, що його сили і свіжість не могли ослабити ні суворі пости, ні бдіння. І те, що він виявився здатним скоїти гріх з жінкою є елементом несподіванки. По-друге, абат, довідавшись про вчинок монаха, вирішує викрити його, але не при всіх, щоб не соромити жінку. Але, побічавши жінку, він цілком змінює наміри, з якими йшов до келії монаха. Це другий елемент несподіванки. По-третє, абат, який хотів покарати монаха, дізнається, що монах також може викрити його. Звичайно, найбільшою несподіванкою стає фінал. Ні абат, ні монах, не отримують покарання, як очікувалось. Більш того, вони стають спільниками: «Простив ему и наказав молчать о виденном, вместе с нми осторожно вывел девушку, и, надо полагать, они не раз приводили ее снова».
2). Гола фабульна конструкція: гріх монаха – винахідливість монаха – абат стає жертвою кмітливості монаха – пуант, - обростає різноманітними подробицями: місце дії (монастир, келія, абатова кімната), почуття та роздуми героїв, деталізація дії (наприклад, утіхи абата з дівчиною).
3). В новелі з’являються вказівки на почуття, думкита переживання персонажів: монах, дізнавшися, що його викрито, засмучується і починає думати, що йому вдіяти: «Зная, что за это ему воспоследствует большое наказание, он сильно опечалился; тем не менее ничего не показав о своем горе девушке, он быстро сообразил многие средства, изыскивая, не найдется ли какое-нибудь для него спасительное...»
Абат став міркувати, як краще вчинити: викрити монаха в присутності братії, або дізнатися від дівчини, що сталося. Побачивши дівчину, він знову починає роздумувати: «Никто не узнает и никогда, а скрытый грех наполовину прощен».
В деякій мірі розкриваються і почуття дівчини: «...девушка, вся растерянная, боясь посрамления, пустилась в слезы...».
Тобто, очевидно, що такий показ думок та почуттів персонажів є першим кроком на шляху до зображення внутрішнього світу людини.
4) Боккаччо, як гуманіст відмовляється від нав’язування будь-Якого повчання. Ствердження ідей гуманізму відбувається за допомогою художніх засобів: це логіка послідовності і неочікуваний фінал.
Якщо проаналізувати тект новели, стає зрозумілим, що автор не виступає проти тілесних стосунків з жінками навіть серед монахів, адже він стверджує відмову від аскетизму і здорове ставлення до всього природного, в т.ч. і до потреб тіла. Водночас за допомогою переходу до протилежного, він засуджує лицемірство служителів церкви, які проповідують святість, самі грішать, відчуваючи безкарність. З іншого боку, неочікуванний фінал прославляє активність і винахідливість героя, завдяки яким завжди можна знайти вихід з будь-якої ситуації.
Завдяки рамковій конструкції, автор індивідуалізує себе, таким чином визначаючи себе як деміурга, показує, що людина через творчість може поміряітися силами з Богом – Творцем. Так, уникаючи прямого дидактизму, автор на своєму прикладі затверджує принцип самостійності людини.
Отже, в «Декамероні» Боккаччо пропонує новий для часу жанр новели. Більш того, він оформлює новелу як жанр літератури за допомогою. Стильової та риторичної обробки. Джерелом для новел послужили фольклорні твори, античні мотиви, східні перекази, лицарські романи, фабліо, новеліно. Проте Боккаччо переробляє їх, вкладаючи в них власний сенс. Він збирає під своїм пером людей з різних прошарків суспільства, показує стосунки між ними і різноманітні ситуації, в які вони потрапляють, досконало описує життя італійського міста. Сам автор є деміургом, створивши за десять днів цілий світ, який живе за законами гуманізму, світ, в якому засуджується все несправжнє та лицемірне і оспівується все природне, здорове та людяне.
Студентка 101 гр.
Інституту східних мов КНЛУ
Леонтьєва Ольга
Боккаччо пропонує і оформлює новелу у вигляді короткої оповіді, в якій ідеться про одну або декілька незначних побутових подій, в яких бере участь невелика кількість героїв.
1. П’ять змін, внесених Боккаччо у традицію короткої оповіді, стають ідентифікаційними особливостями новели.
По-перше, у новелі оповідь втрачає свою автономність, вона входить до складу одного цілого. Зокрема, у Боккаччо кожні 10 історій одного дня об’єднуються за якоюсь тематикою (наприклад, розповіді на антиклерикальну тематику або про нещасливе кохання), а всі новели загалом розказують одними й тими ж оповідачами у тосканському маєтку поблизу Флоренції.
По-друге, всі сюжети новел зводяться до якогось спільного знаменника, а саме – непередбачуваного фіналу історії (пуанту). Наприклад, закохані, що попри всі перепони стають щасливими, або герой, що неочікувано випутується з халепи.
По-третє, новела характеризується драматизацією та частковою інтеріоризацією героя. Це означає, що драматичний конфлікт виражається не через хитросплетіння долі або сили добра і зла, а завдяки самостійності та винахідливості героя. Інтеріоризація є частковою, бо хоча поведінка героя і вказує на його почуття, звички та переконання, проте вона не розриває його внутрішній світ.
По-четверте, в новелі відсутній явний дидактизм, не ілюструється ніяка абстрактна філософія, це не означає, що новела нічому не навчає, просто це повчання, виражене у прихованій формі через висміювання вад людини та оспівування всього здорового та природного, тобто за допомогою художніх засобів.
П’ята особливість новели – це її своєрідний стиль, який оформлюється завдяки композиційній та риторичній обробці. В усьому: від відбору фраз до організації місця дій та самих подій – відчувається кропітка праця автора новели.
2. Своєрідність новел Боккаччо в «Декамероні» полягає у так званій подвійній рамковій конструкції, яка виражається в авторській передмові та післямові, у вступних оповідання-обрамленнях до кожного дня, а також у невеличкому вступі до кожної новели. Таким чином автор стає експліцитним, він індивідуалізує себе.
Самі ж новели розповідаються не безпосередньо автором, а героями твору, оповідь для яких набуває смислу життя. Наприклад, в четвертій новелі першого дня один з десяти героїв розпочинає оповідь про монаха, що уникнув покарання за вчинений гріх: «Уже Филомена умолкла, кончив свой рассказ, когда сидевший возле неё…начал сказывать так: - Любезные дамы, если я точно понял ваше общее намерение, то мы сошлись сюда за тем, чтобы, рассказывая, забавлять друг друга. …поэтому, не ожидая укоров с вашей стороны, я намерен рассказать, какою хитростью один монах избавился от тяжкого наказания».
Тобто «рамкова конструкція» зіштовхує та поєднує два світи: реальний світ, представлений чумою, матеріальними бідами й соціальними проблемами принесеними цією хворобою та ідеальний світ, представлений новелами, рас казаними серед чарівної природи та у здоровому товаристві, що зібралося для того, щоб сміхом перемогти чуму.
3. Загалом у картину світу Боккаччо вкладено ідеї гуманізму, що є характерною особливістю доби Відродження.
Гуманістична позиція автора перш за все розкривається в антропоцентризмі. Центром світу є людина, вона ж – мірило всіх речей. Людина стає активною і самостійною, вона сама формує власне життя згідно зі своїми бажаннями, потребами і талантами. Аскетизм Середньовіччя, спрямований на спасіння душі змінюється на розваги та отримання насолоди від життя. Таким чином проявляється характерна для епохи Відродження реабілітація тілесності: тілесні потреби вже не є чимось «нечистим» та недозволеним, адже вони природні.
4. Персонажі новел Боккаччо ініціативні і винахідливі і винаїхідливі, вони досягають своєї мети завдяки кмітливості і вмінню себе поводити. Герої новел вчиняють згідно своїх бажань, вони прислухаються до власного тіла і прагнуть отримати насолоду від життя. Герої самі творять свою долю, не покладаючись на волю Бога. Це стосується і десяти молодих людей, що втикають від чуми в утопічний світ, і персонажів розказаних ними новел. Образи твору вже не можуть розглядатися як тільки позитивні, або тільки негативні, адже людина має багато якостей, вона різнобічна. Тобто герой не має якоїсь вирішальної характеристики (добрий або злий, грішний або святий розумний та дурний), в ньому сходяться ці протилежні начала та взаємодіють. Таким чином, вчинки героя вказують не на його доброту чи дурість, а на почуття, звички, переконання. Вчинки героя мотивуються його внутрішніми поривами, його поведінка – це його індивідуальна якість, те, завдяки чому він відрізняється від інших персонажів.
Велике значення надається кмітливості героя. Герой може бути великим грішником (перша новела першого дня), але ми захоплюємося його винахідливістю, яка приводить його до лику святих. У четвертій новелі першого дня ми відчуваємо симпатію до монаха, що завдяки власній ініціативності та самостійності уникає покарання за свій гріх. Слід зауважити, що як правило кмітливішим виявляє той, хто бідніший або нижчий за соціальним станом. Часто персонажі виплутуються з халепи через влучно сказане слівце або вдалий натяк (як у випадку з монахом, який спасається, сказавши на той самий гріх абатові: «Монах тот час же возразил: «Мессере, я еще недавно состою в ордене св. Бенедикта и не мог научиться всем его особенностям, а вы еще не успели наставить меня, что монахам следует подлежать женщинам точно так же, как постам и бдениям. Теперь, когда вы это мне показали, я обещаю вам, коли вы простите меня на этот раз, никогда более не грешить этим, а всегда делать так, как я видел, делали вы.»).
5. Анекдотична ситуація в «Декамероні» розвивається за встановленими етапами. Перший – це вступ, введення читача у сюжет знайомство з місцем дії та дійовими особами: «Был в Луниджьяне, области недалеко отсюда отстоящей, монастырь, более богатый святостью и числом монахов, чем теперь; числе прочих был там молодой монах, силу и свежесть которого не могли ослабить ни посты, ни бдения. Однажды в полдень, когда все остальные монахи спали, а он бродил вокруг своей церкви, находившейся в очень уединенном месте, он случайно увидел очень красивую девушку...».
Пысля розвитку подый настає напружений момент (кульмінація), в четвертій новелі першого дня це розмова між монахом і абатом.
Фінал у новелі завжди неочікуваний, він суперечить логіці початку.
ІІ. Аналіз тексту новели
Провідною жанровою ознакою будь-якої новели є парадоксальні перевороти у перебігу подій.
По-перше, про молодого монаха розповідалося, що його сили і свіжість не могли ослабити ні суворі пости, ні бдіння. І те, що він виявився здатним скоїти гріх з жінкою є елементом несподіванки. По-друге, абат, довідавшись про вчинок монаха, вирішує викрити його, але не при всіх, щоб не соромити жінку. Але, побічавши жінку, він цілком змінює наміри, з якими йшов до келії монаха. Це другий елемент несподіванки. По-третє, абат, який хотів покарати монаха, дізнається, що монах також може викрити його. Звичайно, найбільшою несподіванкою стає фінал. Ні абат, ні монах, не отримують покарання, як очікувалось. Більш того, вони стають спільниками: «Простив ему и наказав молчать о виденном, вместе с нми осторожно вывел девушку, и, надо полагать, они не раз приводили ее снова».
2). Гола фабульна конструкція: гріх монаха – винахідливість монаха – абат стає жертвою кмітливості монаха – пуант, - обростає різноманітними подробицями: місце дії (монастир, келія, абатова кімната), почуття та роздуми героїв, деталізація дії (наприклад, утіхи абата з дівчиною).
3). В новелі з’являються вказівки на почуття, думкита переживання персонажів: монах, дізнавшися, що його викрито, засмучується і починає думати, що йому вдіяти: «Зная, что за это ему воспоследствует большое наказание, он сильно опечалился; тем не менее ничего не показав о своем горе девушке, он быстро сообразил многие средства, изыскивая, не найдется ли какое-нибудь для него спасительное...»
Абат став міркувати, як краще вчинити: викрити монаха в присутності братії, або дізнатися від дівчини, що сталося. Побачивши дівчину, він знову починає роздумувати: «Никто не узнает и никогда, а скрытый грех наполовину прощен».
В деякій мірі розкриваються і почуття дівчини: «...девушка, вся растерянная, боясь посрамления, пустилась в слезы...».
Тобто, очевидно, що такий показ думок та почуттів персонажів є першим кроком на шляху до зображення внутрішнього світу людини.
4) Боккаччо, як гуманіст відмовляється від нав’язування будь-Якого повчання. Ствердження ідей гуманізму відбувається за допомогою художніх засобів: це логіка послідовності і неочікуваний фінал.
Якщо проаналізувати тект новели, стає зрозумілим, що автор не виступає проти тілесних стосунків з жінками навіть серед монахів, адже він стверджує відмову від аскетизму і здорове ставлення до всього природного, в т.ч. і до потреб тіла. Водночас за допомогою переходу до протилежного, він засуджує лицемірство служителів церкви, які проповідують святість, самі грішать, відчуваючи безкарність. З іншого боку, неочікуванний фінал прославляє активність і винахідливість героя, завдяки яким завжди можна знайти вихід з будь-якої ситуації.
Завдяки рамковій конструкції, автор індивідуалізує себе, таким чином визначаючи себе як деміурга, показує, що людина через творчість може поміряітися силами з Богом – Творцем. Так, уникаючи прямого дидактизму, автор на своєму прикладі затверджує принцип самостійності людини.
Отже, в «Декамероні» Боккаччо пропонує новий для часу жанр новели. Більш того, він оформлює новелу як жанр літератури за допомогою. Стильової та риторичної обробки. Джерелом для новел послужили фольклорні твори, античні мотиви, східні перекази, лицарські романи, фабліо, новеліно. Проте Боккаччо переробляє їх, вкладаючи в них власний сенс. Він збирає під своїм пером людей з різних прошарків суспільства, показує стосунки між ними і різноманітні ситуації, в які вони потрапляють, досконало описує життя італійського міста. Сам автор є деміургом, створивши за десять днів цілий світ, який живе за законами гуманізму, світ, в якому засуджується все несправжнє та лицемірне і оспівується все природне, здорове та людяне.
Студентка 101 гр.
Інституту східних мов КНЛУ
Леонтьєва Ольга
Комментариев нет:
Отправить комментарий