«Оніричний стан як умова постмодерністської гри у новелі Хорхе Луїса Боргеса «Інший»

Перед тим, як безпосередньо почати інтерпретувати новелу Х.Л. Боргеса
«Інший», хочеться сказати вже про саму назву твору, яка спонукає нас
пригадати певні етапи в історії зарубіжної літератури, для яких поняття
Іншого було актуальним, зокрема це романтизм (Новаліс, Гофман),
модернізм (екзистенціалізм Сартра) і зрештою постмодернізм. Тож слід
зауважити, що у всіх вищезазначених епохах можна віднайти спільні риси, а
саме: граничні стани і в, першу чергу, сон як межа між реальним та
ірреальним (оніричний стан) та дзеркало як засіб пізнання самого себе. В
даному випадку ці дві ознаки поєднуються в одній, адже сон героя і є тим
дзеркалом, за допомогою якого він бачить себе зі сторони. Проте він має
сумніви щодо того, чи все насправді відбувається чи просто йому це сниться,
тобто він перебуває у граничному стані між реальним та нереальним світом,
між свідомістю та підсвідомістю. У зв'язку з цим мені спадають на думку
твори Ричарда Баха «Міст через вічність» та «Єдина», які, на мій погляд, є
ідентичними з розглядуваною новелою. По-перше, оповідь ведеться від
першої особи, що дозволяє говорити про певну автобіографічність у творі,
по-друге, головний герой - Ричард - з дружиною Леслі поринають у сон, щоб
подорожувати паралельними світами і споглядати себе у різних життях. Вони
так само, як і Боргес, не завжди розрізняють, чи вони ще сплять/мандрують
чи вже повернулися у свій світ, тому недивними видаються слова Ричарда:
«Но разум-призрак [свідоме] никогда не спит, и я слышу шелест страниц,
перелистываемых в моем сне [несвідоме]». Саме ця невизначеність, цей
сумнів, притаманний постмодернізму, і є умовою гри у новелі. Можливо, є
сенс говорити про театр двох акторів, які час від часу міняються ролями,
коли з'являється сумнів, хто спить, а хто бачить це наяву. Крім того, сон є
певною мірою мініфільмом, який ми дивимось протягом ночі, а учасники сну
виступають у ролі акторів, які граються з нами - глядачами. Повертаючись
до теми дзеркала як уособлення іншого Я, варто навести цитату з вислову
М. Бахтіна про роль Іншого: «...в зеркале личность видит не себя (для этого
потребна эстетически компетентная позиция Другого), но 1) лицо, которое Я
намерено показать Другому; 2) реакцию на него Другого; 3) реакцию на
реакцию Другого». Це пов'язано з театром, а саме з триєдиною структурою
театральної гри за Брехтом. Варто підкреслити також факт згадки автора про
ріку, яка є своєрідним віддзеркаленням спогадів героя, а отже, його самого.
Тут ми маємо справу з інтертекстуальністю, адже наявне імпліцитне
посилання на міф про Нарцісса. Однак важливішим тут виявляється те, що
Боргес-герой бачить сон у сні: сном він називає своє життя: «Мой сон
тянется вот уже семьдесят лет», знову ж таки ймовірно, що мова йде про
самого автора, зануренням у другий сон послугувала річка, яка викликала у
нього спогади про себе у молодому віці. Таким чином, можна створити
кількарівневу систему:
Реальність
(реальне Я - автор)


▼
Сон 1 (ірреальне Я автора - герой новели)
1
Сон 2 (Інший - субірреальне Я)
Отже, за допомогою цієї схеми наголошується на єдності автора з
твором і унаочнюється його розщеплена суб'єктивність. Тобто таємничий
Інший не є окремою структурою, а являє собою складову авторського Я. До
певної міри така гіпотеза може здатися нісенітницею, проте сміливості у
припущеннях надає форма написання твору, яка дещо нагадує щоденникову,
тому вважаю за доцільне ототожнювати автора з його героєм. Тож якби
Інший був окремим суб'єктом, то він мав би існувати в об'єктивній
реальності, а не лише в уяві чи підсвідомості Я, інакше висновок, якого
дійшов герой в кінці твору, звучить й справді дивно: «Встреча была
реальностью, но другой беседовал со мной во сне, и потому мог забыть обо
мне». Виходить, що співрозмовники знаходились в різних вимірах.
Недарма автор пише і про вік цього Я, адже старість й безпосередня
близькість смерті змушують людину оглядатися на роки, аналізувати життя
та дивитися на себе по-іншому, а стареча сліпота виявляє нездатність бачити
себе, в т.ч. своє відображення, що фактично означає вмирання.
Отже, все вищевикладене можна підсумувати наступним чином: за
Бахтіним кожному Я потрібен Інший для самоідентифікації. В зв'язку з цим
він влучно проводить паралель з театром, оскільки на сцені ми маємо змогу
побачити себе з боку, вдатися до самоаналізу, тобто сцена з акторами є для
глядачів тим Іншим. Крім того, з'ясувалося, що оніричний стан справді
породжує гру, гру між вигадкою та істиною, свідомим й несвідомим,
реальним та ірреальним, Я та Іншим.


Студентка 402 групи
ф-ту німецької мови
Тебеніхіна Ніна